ЗА ДОКУМЕНТАМИ ЦДАЗУ: імена і події. Патріарх Мстислав – духовний лідер нації

47-й день війського протистояння. Згадуємо церковних дічів і поборників незалежності української церкви та української держави.
ЗА ДОКУМЕНТАМИ ЦДАЗУ: імена і події
ДУХОВНИЙ ЛІДЕР НАЦІЇ – ПЕРШИЙ ІЄРАРХ УАПЦ В ДІАСПОРІ, СВЯТІЙШИЙ ПАТРІАРХ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ РУСИ-УКРАЇНИ МСТИСЛАВ
“…Церква – це є те середовище, навколо якого наростає моральна сила”
(Патріарх Мстислав, 1990 р.)
      Багатьма іменами визначних політичних, військових, культурних і церковних діячів прославила Україну Полтавська земля. Серед них є люди, чиє життя позначене особливим духовним горінням, серед яких один з найвидатніших уродженців Полтави – Степан Скрипник (1898–1993), який увійшов у сучасну історію України під іменем патріарха Мстислава. Людина, яка об’єднала життя українського православ’я як в Україні, так і за кордоном.
Мстислав Скрипник (світське ім’я Степан Іванович Скрипник), народився 10 квітня 1898 р. у глибоко релігійній сім’ї нащадків козацького роду, був небожем (сином сестри) Симона Петлюри, голови Директорії та Головного Отамана військ УНР. Як згадував патріарх, у його родині було “сім дядьків священиків по материній лінії”, а відтак його церковно-релігійний стрижень був закладений ще у ранньому дитинстві, що свідчило про тверду й непохитну віру, глибоке духовне виховання в родині Скрипників.
На зорі дитинства Степан, очевидно, не мріяв про духовний сан. Дотримуючись традицій свого козацького роду, він обрав військову кар’єру. Після навчання у гімназії він вступив до військової школи прапорщиків у Оренбурзі. Революційні події 1917 р. і відродження України захопили його у свій вир. У роки Української революції 1918–1921 рр. – хорунжий Армії УНР, у 1920–1921 рр. був особистим ад’ютантом Головного Отамана УНР Симона Петлюри, учасник польсько-радянської війни. Після війни потрапив до табору інтернованих у м.Каліш, де займався культурно-освітньою роботою, продовжуючи діяльність на користь України.
     Звільнившись з табору з 1921 по 1941 рік перебував на окупованій Польщею Волині, де у 1930–1939 рр. був послом (депутатом) до Польського Сейму, захищав права українців – у 1938 році С. Скрипник виголосив промову в Польському Сеймі, в якій виступив із протестом проти примусового окатоличування православних українців.
Після смерті дружини вирішив удруге не одружуватися, сам піклувався про дітей, а відтак постригся в ченці. Висвячений на ієрея у квітні 1942 р., згодом пострижений у ченці з ім’ям Мстислав, 14 травня 1942 р. він був хіротонізований на єпископа Переяславського в Андріївському соборі в Києві.
     24 серпня 1942 р. Мстислав Скрипник одержує повідомлення про заборону перебувати на теренах Київщини, і мусив, щоб уникнути арешту, виїхати на Волинь. Тут у жовтні 1942 р. єпископ Мстислав взяв участь у соборі єпископів УАПЦ у Луцьку, який, через заборону німецької влади, проходив нелегально. На цьому соборі було підписано “Акт поєднання” між представниками Автокефальної та Автономної церков. Цей акт – важливе досягнення УАПЦ під німецькою окупацією, а одним із його творців був владика Мстислав. Однак це об’єднання не сподобалося німцям, і вони почали репресії проти ініціаторів цього акта. Найбільший гнів німецької влади звалився на єпископа Мстислава, якого вважали ініціатором поєднання церков. 12 жовтня 1942 р. його заарештували, тримали в ув’язненні у Чернігові, у Прилуках, у Києві. Завдяки клопотанню духовенства у квітні 1943 р. єпископа Мстислава було звільнено з в’язниці київського гестапо з умовою, що він не буде відправляти Службу Божу і не буде проповідувати.
З наступом радянських військ єпископ Мстислав виїжджає до Галичини, а згодом до Польщі, і зрештою восени 1947 р. він виїхав до Канади, де три роки працював як архієпископ Вінніпега і всієї Канади. Згодом перейшов до Української Православної Церкви США, де з його ініціативи у США відбувся у 1950 році собор поєднання Української Православної Церкви. З 1969 року – митрополит УАПЦ у Європі та Австралії, з 1971 – митрополит Української Православної Церкви у США.
З властивою йому енергією швидко ввійшов у життя цієї церкви, оживив українознавче навчання при парафіях. Завдяки владиці Мстиславу та українським емігрантам-жертводавцям в Саут-Баунд-Бруку (США, штат Нью-Джерсі) був заснований відомий духовний центр українського православ’я, який і по сьогодні для українців діаспори залишається своєрідним «українським Єрусалимом». У містечку збудовано церкву-монумент св. Андрія Первозванного (арх. Юрій Кодак), присвячену померлим від Голодомору 30-х років в Україні, семінарію св. Софії, школу релігії й українознавства, Дім української культури, концертний зал на 1500 місць, Музей церковних святощів, велику бібліотеку, архів і друкарню, готель для літніх людей та пам’ятники княгині Ользі і митрополитові Василю Липківському (скульптор Петро Капшученко). Автором ідеї та активним учасником справи побудови пам’ятника митрополиту Василю Липківському був св. п. Петро Матула, відомий громадський та церковний діяч в США, один із фондоутворювачів ЦДАЗУ.
Полум’яні статті, протести і звернення владики Мстислава в обороні автокефалії та захисту політв’язнів упродовж десятиліть поширювалися по всьому світу. Його слова сіяли зерна патріотизму, підтримували зневірених. Мстислав став для багатьох співвітчизників символом нескореності українського духу, він активно підтримував рух в Україні за відродження Української Автокефальної Православної Церкви, який почався в 1988 р., після святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України. Коли ж настав час – благословив третє відродження УАПЦ в Україні 1989 року. Саме в автокефальній церкві владика Мстислав убачав символ і гарантію незалежності України. 30 жовтня 1989 р. владика Мстислав був проголошений патріархом УАПЦ в Україні та за кордоном.
     У червні 1990 р. в США на Всеукраїнському Православному Соборі духовенства і мирян владику Мстислава обрали патріархом Київським і всієї України УАПЦ. 18 листопада 1990р. у храмі святої Софії у Києві відбулася його інтронізація. Дивовижною була енергія, з якою патріарх Мстислав на десятому десятку свого життя брався за справу відродження Української Православної Церкви в нашій державі. За три роки свого патріаршества Мстислав сім разів відвідував Україну з тривалими візитами, двічі відвідав рідне місто. У 1992 р. передав прапор 3-ї Залізної дивізії Дієвої Армії УНР новоствореній українській армії (бойовий прапор зберігається в музеї Збройних сил України).
1992 року Мстислав був обраний патріархом Української православної церкви – Київського Патріархату, однак незабаром підтримав повернення до статусу УАПЦ. У своїх промовах він закликав християн до діалогу й порозуміння. Патріарх був глибоко переконаний, що Українська церква “заслужила своїм мучеництвом на повагу та пошану. І треба далі усім миром старатися, аби розбудувати цю криницю, яка дає дуже чисту воду для більшої сили і наснаги”.
   Помер Святійший Патріарх Мстислав на 96-му році життя у канадському місті Ґрімсбі – 11 червня 1993 р. Похований у крипті храму св. Андрія Первозванного в Саут-Баунд-Бруку. У Полтаві 1995-го року відкрито меморіальний музей патріарха.
     У дописі використані документи ЦДАЗУ та інформація із відкритих інтернет-джерел.